Презентація колекції українського фольклору Міклоша Бота в рамках проекту «Таємнича Україна»
7 квітня в Центрі української культури у Будапешті відбулася зустріч української громади з угорським музикантом, композитором та етнографом Міклошом Ботом під час презентації його власної колекції українського фольклору у проекті «Таємнича Україна», що була зібрана в різних куточках України у 2016 році. Організували захід Державне самоврядування українців Угорщини та Самоврядування українців Ержебетвароша і Кобані.
15 сіл та понад 400 українських народних пісень. Таким нині виглядає професійний багаж молодого угорського музиканта Міклоша Бота. Разом з тим, він ще й неабияк співає українські пісні! І вважає, що дуже великий потенціал України закладений в народній музиці і самих виконавцях, що ще зберігають традиції автентичних балад. І це в жодному випадку не повинно бути втрачено. Саме тому він завзято об’їжджає села східної та західної України та записує народні пісні.
Міклош Бот - двічі переможець премії «Фонограм»; володар премії «Буда» як композитор та виконавець; вокаліст, гітарист та композитор у музичних гуртах «Фолксайд» (Folkside) та «До Сонця» (A Napra); член журі «Пісні-2016».
Про початок своєї зацікавленості українською народною піснею Міклош розповів наступне:
«У 2013 році наш музичний гурт брав участь у фестивалі, який проводився у західній Україні. Його організатор звернув мою увагу на виступ жінок із центральної України. І коли я вперше в житті почув виконання народних пісень в три голоси, відразу вирішив, що як тільки буде нагода, поїду в їхні краї, щоб послухати місцеві пісні. Мова йде про Полтавську область, чия територія становить майже третину всієї Угорщини. То була перша експедиція, з якої почалось моє колекціонування українських народних пісень.
Один фахівець у Києві порекомендував мені – відкривай карту і дивись на план села. Якщо він прямокутної форми – то це нове село, якщо ж форма витягнуто-розгалужена – то це давнє село, де точно співають, і куди варто їхати. Як пізніше з’ясувалось, це була найкраща етнографічна порада в моєму житті! Адже завдяки їй я відібрав перші 10 сіл, куди планував завітати. А далі уже й самі жінки мені підказували, де я зможу натрапити на тих, хто співає давні пісні.
В Україні можна спостерігати той факт, що попри радянсько-імперський гніт українська культура не зникла. Тому, якщо хтось підсяде до жіночок в Україні, вони автоматично починають співати типові радянські пісні. Але коли попросити їх заспівати такі пісні, які виконували їхні прабатьки, мозок відразу наче перемикається на режим зовсім інших текстів та музики, і ллється така пісня, що просто приголомшує.
Це справді важко висловити словами, адже та музика звучить на такому високому рівні, опис якому важко віднайти. Саме тому це справляє таке враження й саме собою постає питання – чому ми не знаємо про цю країну майже нічого?
По-друге, для нас воно вражаюче ще й тому, що це абсолютно інша музична думка, та ще й виконується дво- чи триголосно на надзвичайно високому рівні. Мелізматика пісень, тембри голосів та зіспіваність виконавців – адже співають вони майже 60 років разом – все це в комплексі дає унікальний результат. І ми маємо чи не останній шанс, щоб бачити подібне на власні очі.»