неділля, 13 жовтня 2024 рокуRSS

Українці Угорщини зібралися в Будапешті на поминальну літургію за жертвами Чорнобиля

26.04.2007, Василь Плоскіна.

26 квітня українці і наші краяни, котрі з різних обставин працюють тут, зібралися в Будапешті на поминальну літургію за жертвами Чорнобиля. Отець Ласло Пушкаш нагадав у своїй проповіді віруючим, що атомна електростанція вибухнула 26 квітня 1986 року саме о Великодній порі, завдавши українцям, росіянам і білорусам страшенних людських, матеріальних і моральних втрат. Та милосердним є Господь наш Небесний, велика любов у Нього до живих і відійшлих у вічність душ. З Божою поміччю, у мирі і злагоді одне до одного, завдяки жертовності і щоденній праці на благо рідної землі воскресне Україна, як Господь Наш Ісус Христос, мовив о.Пушкаш.

Громадськості відома точна кількіть загиблих від променевої хвороби ліквідаторів. Однак не існує точної офіційної статистики людей, яких ця біда торкнулася опосередковано. На Сході і Заході через відсутність таких прямих фактів дехто з авторитетних політиків закриває на це очі. Але, як сказав у Центрі української культури й освіти Надзвичайний і Поноважний Посол України Дмитро Ткач, рахунок опосередковано постраждалого населення щонайменше йде на мільйони осіб, а у матеріальному виразі втрат - це десятки мільярдів доларів...

Він розповідав про героїзм першої хвилі ліквідаторів наслідків чорнобильської аварії. Без зайвого голлівудського пафосу їх можна назвати справжніми героями, які вартістю власного життя і здоров'я запобігли всепланетарній катастрофі. Інакше кажучи, жменька цих людей врятувала світ. Не треба бути дипломованим фахівцем у сфері ядерної фізики, щоб уявити себе за волосину від вселенського апокаліпсису...

Цивілізація, отже, вціліла. Однак, чи оцінила вона належно зусилля і мужність рятувальників, биття об лід кожного українського уряду в намаганні знайти кошти на стагнуючу в радіаційному напіврозпаді станцію і величезні жертви українського народу?

Відповідаючи на це запитання залу, Дмитро Ткач сказав, що після 21 року з часу виникнення чорнобильської катастрофи Україна щорічно віддає 5 відсотків свого національного бюджету на підтримання системи безпечного існування того, що залишилося нині від АЕС у Прип'яті, місті-фантомі, де колись мешкав персонал станції з родинами. Тим часом міжнародна спільнота не дуже поспішає налагодити належне фінансове донорство для України в цьому нагальному питанні попри те, що оболонка саркофагу на сумнозвісному Четвертому блоці раз-по-раз репається і є велика загроза викиду нової порції отруйних речовин в атмосферу.

Світ хоче відкараскатися від Чорнобиля, ніби його зовсім немає. Але ж він є і все ще тліє зсередини... Якщо не докласти негайних зусиль багатьох країн, ядерний вулкан може прокинутися і довести до краю свою руйнівну силу...

Змужніння світової цивілізації часто-густо дається взнаки не тільки в тому, як інтенсивно і потужно вона накопичує інженерно-технічні знання і спрямовує їх у практичну площину. Коли ми розглядаємо деякі жахливі витвори людських рук - вбивчої сили механізми, техніку, зброю, - то до них - ну ніяк! - не застосуєш дефініції високої моральності. На гадку радше спадає одне-єдине слово - бездушність. Це коли виріб потенційно спроможний знищити не тільки самого майстра, але й багатьох інших. Сумно те, що повторюються ситуація, яку свого часу описав у <Тарасі Бульбі> наш знаменитий земляк Микола Гоголь, тільки з точністю до навпаки... Без відповідальності за свої дії, що беруть витоки у любові до Бога, ближнього оточення людей і народів, без підвищення загальної культурності індивідуумів дозрілості чоловіцтва чогось не випадає. Якщо ж і виходить, то в дуже і дуже перехнябленому вигляді...

Людство бавиться з технічними винаходами, наче малюк з іграшками. Нічого злого у тому, звісно, нема, якщо йдеться про безпечні цяцянки. Та може бути і навпаки. І тоді зрілість людської популяції ставиться під великий сумнів.

...Я знічев'я кручу в руках невеличкий шкільний глобус, який зазвичай стоїть на письмовому столі в дитячій кімнаті. Океани і моря зафарбовані на ньому в синій колір. Материки і країни розцвічені всіма кольорами райдуги. Глобус, наче маленьке живе створіннячко, затишно сховався у двох моїх долонях, ніби повністю довірився людині. Варто зловжити трохи своєю силою, зробити всього-навсього один вправний порух пальців - і від цієї голубої кульки лишиться тільки зібганий жалюгідний картон...

Але щось утримує мене від цього фатального руху. Якась моральна відповідальність перед рідною дитиною, врешті... Що б вона подумала про мене після цього? Гадаю, що й інші дорослі на моєму місці не вчинили б такої наруги над рідною планетою. Адже і в них є такі самі діти, а у багатьох - навіть онуки, а в тих - свої діти... Хіба людина здатна перервати зв'язок поколінь, що простягається в минуле і майбутнє і здійснюється в нашому часі?... Всі ми хочемо продовження себе у своїх спадкоємцях. Це - невід'ємний закон буття, і сперечатися тут, здається, абсолютно нема чого.

Втім, коли я міркував над цим непростим питанням пізніше на тлі скорботних фотографій Чорнобиля, які експонувалися 26 квітня у Товаристві Посольством України, такої впевненості у мене зовсім не було. Бо на цих знімках всюди на передньому плані проступали самі лише сліди безпорадності, розгубленості й тління... Отут-таки мені й пригадалося про необережний рух цивілізації 26 квітня 1986 року... Пан Посол, до речі, поставив Чорнобиль в один ряд з такими злочинами, як сталінський терор і голодомор в Україні, і в цьому Дмитрові Ткачу заперечити важко...

Біля тих скорботних фотографій - де в кольорі, а де й чорним по білому, - мені все-таки страшенно захотілося, щоб наше людство трохи подорослішало після тої фатальної весни 1986 року. А ще, попри те загальне маловір'я мого народу, враженого <мирним атомом> і, по суті, покиненого напризволяще світом у тяжкій біді, я зажадав, щоб людський рід, а разом з ним і мій рідний етнос, вижив, аби відродитися, мов казковий Сфінкс, з атомного попелища хіросім, нагасакі і чорнобилів. 

Бажав і бажаю. 

Дуже!!! 

Щасти тобі, рідна земле! 

Христос Воскрес!